«Моя прекрасна українська мово, найкраща пісня в стоголоссі мов». Саме такими поетичними рядками розпочалася літературна година, присвячена Міжнародному дню рідної мови, яку підготували й провели учні 11 класу під керівництвом Козак У. М. Одинадцятикласники зазначили, що день рідної мови – це день повернення нас, українців, до нашої історичної пам’яті. Наша мова – одна з найдревніших і найбагатших серед тисяч мов світу. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО, українська мова за влучністю передачі образу, дії, за милозвучністю посідає третє місце у світі після французької та італійської. Чи всі ми, носії цієї чудової мови, належно дбаємо про неї? Чи всі усвідомлюємо, яким великим скарбом володіємо? Віками вдовбували в наші голови переконання, що українська мова – безперспективна, селянська, придатна лише для хатнього вжитку, що з нею, мовляв, у люди не виб’єшся. Століттями намагалися упевнити, що хохол-малорос, як іменували українців, людина другосортна порівняно з великоросом, себто представником великого російського народу. Цього відчуття меншовартості, як і рабської психології, значна частина українців не позбулася й досі. Нині наша Україна вже розміняла другий десяток років незалежності. А система українського книгодрукування і розповсюдження перебуває у тому ж стані тривалого застою (мізерні наклади книг поширюються переважно у столиці та інших найбільших містах, створену відносного благополуччя). А державна мова досі не стала їм наданням в більшості українських вищих навчальних закладах, країні світу, крім нашої, можна почути з парламентської трибуни від народного обранця, що він знає державну мову, але принципово користується нею, бо такі, бач, у нього несхибні переконання. Це тільки ми, українці, зі своїми почуттями меншовартості, закомплексованості дозволяємо принижувати нашу гідність, плювати і мовчки утираємося і навіть можемо ще й по-рабськи лакействувати перед україноненависниками, які вкрай знахабніли, розперезалися в нашому домі. Кажуть, у нації не відібрати майбутнє і минуле, якщо не знищити мову. Бо саме вона є тим річищем, що несе рідне слово із покоління в покоління. Коли ж замулимо його – перестанемо бути народом, нацією. Тож пильнуймо це чисте джерело, шануймо тих, хто несе українське слово, його утверджує і плекає. Не забуваймо імена тих, хто пішов у вічність, борючись за право називатись українцем, бажаючи бачити свою державу вільною та незалежною, а мову - пишною квіткою серед інших мов. Василь Стус, Василь Симоненко, Олесь Гончар, Ігор Білозір, Володимир Івасюк, Микола Хвильовий, Небесна сотня і тисячі тих що загинули в зоні АТО. Закінчили учні літературну годину поетичними рядками, що вселяють віру в безсмертя українського народу та нашої мови. Ми українці – нація Тараса, Ми – сагайдачні і кармелюки. Коли прийшли ми – не полічиш часу, Ми древні і безсмертні, як віки. Ми живемо, і нас не подолати, Не покривити наші язики. Бо є Шевченки майже в кожній хаті, Є Сагайдачні і Кармелюки.